Я, Дніпро, краса та відлуння героїчного минулого…
"Не пам’ятаючий минулого – не має майбутнього..."
Цю мою, як потім стало зрозуміло, захопливу та незабутню подорож я планувала декілька років поспіль. Весь час щось було на заваді: то робота і вічний брак часу, то іспити, які я, як «вічний» студент періодичного складаю, то родинні обставини. Але цього серпня я всім цим обставинам сказала своє категоричне «ні», пославши їх, як найдалі, взяла декілька днів відпустки і чкурнула на малу батьківщину моїх любих тіточок Тамари та Ліни – до села Балико-Щучинка, що на Київщині.
Вранішній потяг хутко домчав мене до нашої столиці - міста Києва. Кава, душ і я вже з валізами різних подаруночків та деякого провіанту для майбутнього пікніка мчу в маршрутці на південний захід від Києва, туди, де на правому березі Дніпра розкинулось мальовниче, утопаюче в зелені, квітах, овіяне легендами село Балико-Щучинка. Мене зустрічала сестра Оленка, радо та весело ми бігли до їх хати – справжньої, по-сільському колоритної. А тьотя Ліна вже з притаманною їй гостинністю накрила стіл, щоб пригостити мене – невгамовного родича-мандрівника з далекого Миколаєва. Попоївши, ми гайнули на дуже гарну, по-міському цивілізовану головну набережну села. Невеличкі юрби відпочиваючих загоряли просто на парапеті, причому сюди кожного літа приїздять люди не тільки з Києва, а й з Пітера, Москви, з неймовірно далекого Сибіру… Кажуть, що той, хто хоч раз побував в цій місцині закохувався в неї назавжди. На собі відчула – це правда. А як можна не закохатись в безкраїй блакитний Дніпро, в легке прозоре повітря, в мальовничі сільські хатки, в Дніпровські кручі, які одягнені густими лісами, в затишні вулиці і привітних з гумором людей (чого тільки вартий дядько Микола Рубашенко!) ?! Ми пройшли трохи подалі від інших відпочиваючих, щоб намазатись цілющою прибережною глиною. Прямо над набережною, на кручі розкинувся один з найвеличніших меморіалів країни, присвячений героям Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. По вечері ми попрямували туди з тіточкою Ліною. Видовище мене безперечно здивувало, зачарувало й навіть трохи злякало… Цей меморіал присвячений героям 1-го Українського фронту, які героїчно бились з фашистами на Букринському плацдармі під час форсування Дніпра в 1943 році. Зовсім юні 18-ти – 19-ти річні «хлопчики» заходили з Дніпра, дерлись на кручі, де добре укріпився супротивник і потрапляли під ніщивний обстріл – загинули майже всі радянські воїни-учасники тих подій. Минув час, і більшість істориків розцінює ті події, як стратегічну помилку вищого військового ешелону радянської армії. Може й так, але чиїсь сини (називають цифру близько 150 тисяч чоловік) загинули тут. Тьотя Ліна згадує: «Я була тоді маленькою дівчинкою, але всі події навіки викарбувались в моїй пам’яті. З ранку до нашого подвір’я завітали молоденькі солдатики і попросили дати їм хоч щось попоїсти. Ми самі жили у великій скруті – велика родина, війна, але пригостили їх тим, що Бог дав. Ввечері мама приготувала вечерю і на них, але вони більше не прийшли… Загинули всі, декілька днів не можна було попити води, бо Дніпро був червоний від солдатської крові.» Мені стало невимовно боляче, коли ми піднялись до вічного вогню, до стел з іменами загиблих юнаків. Я читала їх прізвища і уявляла, що кожен з них був цілим Всесвітом, і на цей «Всесвіт» чекала вдома мама, сестрички-братики, любі. Сам меморіал композиційно складний і складається з трьох скульптурних груп: домінуючої споруди меморіала - піднятого на високий постамент воїна зі стягом (висота – 27м!!!!), меморіальної групи, яка зображає сцену битви за Дніпро, а також чаши Вічного вогню та стели з іменами загиблих воїнів. Дуже прикро, що нинішнє покоління молоді майже зовсім не знає історії Великої Вітчизняної війни, бо люди мають пам’ятати жахливі уроки історії, щоб більше ніколи на землі не проливалась кров. Треба зазначити, що над меморіалом працювали скульптор В.Зноба та архітектор А.Захаров. А завершальним штрихом всього меморіалу є розташована трохи далі в тіні струнких берізок скульптура співака-Бояна. Він символізує пам'ять народу про своїх древніх героїв, оскільки Букринський меморіал споруджено на місці міста-фортеці Чучин, яке згадується в літописних джерелах за 1110 рік. В XI-XIII ст. місто обороняло південні підступи до столиці Київської Русі. Уявіть тільки яка це цікава в історичному плані місцевість, куди мені пощастило потрапити!!!
Наступного дня я, Лєка та наш товариш Юрик здійснили пізнавальну прогулянку селом, купили молочка (добряче ж ми поласували вдома з медком). Добрий чоловік Микола Рубашенко, якого ми попередньо вмовили, відвіз нас на моторному човні на один з островів посеред Дніпра. Цей острів зацікавив мене ще в перший день мандрівки… Уявіть лише: берези з одного боку, з другого - піщана дюна, а навколо острівка – Дніпро, мій любий старечий та юний водночас Дніпро!!! Цей острів в народі називають Чайчин, бо саме тут колонія чайок відкладає яйця і чекає появи своїх маляток. Поїздка на острів була однією з моїх найяскравіших пригод. Мою тітонька Тамара, більшу частину життя перебуваючи в миколаївських степах, невимовно тужить за своїм рідним краєм, тому на її подив я зателефонувала їй з середини Дніпра і сказала, де я зараз.
   
А ввечері до нашої садиби завітали гості, і ми організували справжнє «барбекю». Добряче поїли та поспівали. Зранку ще раз пірнувши в прозорі дніпровські води я в котре вже пожалкувала, що приїхала всього на декілька днів… Та нічого, мій Дніпро та Щучинка, яка стала такою рідною, дочекаються мене знову!
Вічний мандрівник Тетяна Михайленко
|
