Як Жабик навчився квакати
У двох слоненят, що жили на краю міста біля ставка, було жабеня на ім’я Жабик.
Колись він був маленьким пуголовком, але потім виріс і друзі зрозуміли, що Жабик не вміє квакати. Кожний вечір Пундик доводив до сказу всіх сусідів тим, що вчив Жабика квакати. Сусіди шуткували, що скоріше слоненята перейдуть на жаб’ячу мову, чим це дурне жабеня навчиться хоч чомусь. Час спливав, а Жабик мовчав.
Одного дня до слоненят прийшов кіт Мимрик. Він приніс сметани та трошки мишачих хвостів. Сметану друзі поставили на стіл, а хвости віддали назад Мимрику. Всі вийшли на двір, щоб посидіти під розлогою яблунею та попити чаю з полуничним варенням.
Через деякий час Мимрик пішов, а Пундик та Цукерочка повернулися в будиночок. Прийшов час жаб’ячої мови. Пундик пішов до миски, де жив Жабик і побачив, що той лежить і не ворушиться.
- Цукерочко, Жабик захворів!
- Напевно, він втомився від твоїх нудних занять. Може мовчати йому більш до вподоби було! – відповіла Цукерочка, але швидко взялася до дій.
Друзі трошки поплескали у Жабика водою, потім пом’яли йому животика.
- Скоріш, неси комах, це йому повинно допомогти, - сказав Пундик.
Цукерочка швидко побігла у комору, знайшла банку з сушеними комахами і принесла до будинка. Пундик запхав комаху в рота Жабику, той спочатку відвертався, але потім проковтнув. Через хвилину Жабик оговтався і занурився у миску з водою.
- Тепер з ним усе буде добре, - сказала Цукерочка і пішла до столу прибрати сметану, - Дивись, хтось тут куштував! Весь стіл замазаний сметаною.
Пундик підійшов до столу і побачив, що сліди ведуть на стілець, потім на підлогу і до підвіконня, де живе Жабик.
- Отакої! Він їв сметану! От дурне жабеня! Ось чому він захворів!
- Ну, хоч на звільнення від уроків він може на сьогодні розраховувати, - відповіла Цукерочка.
Ввечері, прибравши сметану, слоненята сіли читати книжки, і тут з підвіконня пролунало несміливе “ква”, потім ще одне. Друзі підскочили.
- Ти чув? Він квакнув! – заволала Цукерочка.
- Подіяло! – вторив Пундик.
Отак Жабик навчився розмовляти жаб’ячою мовою. Тепер кожен вечір він квакав свої одному йому зрозумілі пісні, а друзі все ніяк не могли второпати, що ж йому допомогло: уроки жаб’ячої мови чи сметана.
Як Пундик заблукав
Настала осінь і слоненята частенько сиділи у дворі та палили сухе листя і маленькі гілочки з саду. У цьому році вони зібрали чималенький врожай яблук та груш, наквасили капусти та огірків. А зараз вони вирішили піти у ліс, назбирати грибів, щоб зимою варити пахнючу юшку.
Друзі вділи штанці, курточки та гумові чоботі, щоб їх не гризли комарі. На голови вони наділи капелюшки, взяли з собою маленькі кошики і вирушили в ліс.
Ліс зустрів їх квітковими пахощами і вологими голками ялинок. Стежка звивалася під ногами, а під деревами та на пеньках виднілися капелюшки грибів.
- О, дивись, який великий! – закричав Пундик і побіг у глибину ліса.
- Не біжи так, Пундику, заблукаєш! - Цукерочка ледве встигала за ним.
- А ось ще і ще! – чулося все далі і далі.
І скоро Цукерочка зрозуміла, що вже не бачить Пундика попереду. Вона зупинилася, повернула назад і побігла просити допомоги у друзів, щоб якомога скоріше знайти його.
У цей час Пундик, похнюпившись, сидів на пеньку. Час від часу він волав:
- Цукерочкоооооо! Аууууууу!
Але йому відповідала тільки тиша.
- Який же я нещасливий, – бідкалося слоненя, - Чому я не слухав Цукерочку? Годі себе жаліти, треба думати, як вибратися звідси.
Пундик згадав, що їх будиночок знаходиться з того боку, де у дерев на стовбурі росте мох. Він швиденько підвівся та придивився до найближчого дерева. Так, мох був! Слоненя упевнено попрямувало в той бік, зупиняючись тільки для того, щоб кричати “Ау”.
Після довгого, як йому здалося, мандрування він почув:
- Агов! Пундику! Ти де?
Це друзі усі разом прийшли до лісу шукати його.
- Я тут! Цукерочко! Натуся! Мимрик! – заволав Пундик і побіг назустріч.
Із-за дерев до нього бігли друзі, обіймали, а Цукерочка трошки потягала за вуха за те, що він її не слухав.
- Більш ніколи я не буду так робити, - пообіцяв Пундик.
Разом вони повернулися до хатки та влаштували вечірку, щоб відсвяткувати його благополучне повернення.
Казка про двох маленьких слоненят.
Жили-були на світі два маленьких слоненяти. Одного з них звали Пундик, а другу – Цукерочка.
Жили вони в маленькому будиночку на краю міста коло ставка. Увечері на ставку квакали жаби та цокав дзьобом лелека. Пундик та Цукерочка частенько ходили на ставок ловити пуголовків, а вдома в них жило жабенятко на ім’я Жабик, яке дуже любило комах.
Одного спекотного дня Цукерочка запросила Пундика сходити покупатися, але ставок висох, і слоненятам довелося чалапати додому. Дорогою їм зустрілася руда лисичка Натуся.
- Чом ви такі похнюплені? – спитала вона.
- Ставок висох, ми не можемо купатися, а в нас вже від спеки вуха позакручувалися, - відповів Пундик.
- То ходім зі мною до басейна! – запросила їх Натуся.
Слоненята відразу повеселішали та помандрували з лисичкою в басейн.
Там, в різнокольорових купальних капелюшках вони репетували, бешкетували з надувними колами, пірнали у воду так, що з басейна летіли бризки.
Після басейна Пундик і Цукерочка ще довго стрибали то на одній, то на другій ніжці, щоб вилити всю воду з вух, а руда Натуся віджимала свій пишний хвостик. Додому вони поверталися веселими та бадьорими.
Ввечері, коли зійшли зорі, лисичка та слоненята сиділи біля будинка і хрумали солодкого кавуна. Жабик, вдосталь нагодований комахами, голосно виспівував свою жаб’ячу пісеньку.
- Ну, що? Завтра підемо у ліс збирати чорницю? – спитала руда Натуся.
- Авжеж! – відповіли друзі.
Як слоненята їздили відпочивати.
Пундик і Цукерочка весь рік працювали і тому, коли настало літо, вирішили поїхати відпочивати.
Зібравши чималеньки рюкзачки та віддавши Жабика лисичці Натусі, вони вирушили у дорогу.
На відпочинок їх віз червоненький паровозик. Поїзд увесь час тутукав, колеса виспівували “чух-чух”, тому час спливав швидко.
На місці слоненята побачили купу маленьких будиночків. Друзі отримали будиночок, який стояв під горою, а з його вікна було видно море. Відразу ж вони побігли купатися, взявши з собою смугастий надувний матрац та жовтий м’ячик.
Хвилі були не дуже високі, тому слоненята до обіда бавилися, а потім вирушили до їдальні. Ідальня була розмальована місцевим маляром. На стінах він намалював пиріжки, тістечка, яблучка, огірки та маленькі моркви. Поряд майоріли квіти. У повітрі смачно пахло ванільними ріжками.
Зайчики обідали капустою, ведмежата куштували липовий мед, кошенята – молоко, Пундик налягав на тістечка, а Цукерочка їла ананас. На десерт всі отримали узвар та сирники.
Оскільки після купання та ситного обіду сил у слоненят не залишилося, вони пішли до свого будиночка поспати.
На другий день всіх звірят на майданчик зібрала голосна музика. Вони танцювали, підстрибували та реготали. Потім, коли вибилися з сил, усі заспівали веселу пісеньку.
У купанні, співах та танцях час пройшов непомітно. Пора було вертатися додому.
Слоненята сіли до поїзда і ще довго махали з вікна своїм новим друзям – кошенятку Мявчику, ведмедику Фунтику та вовчику Гарчавчику.
О авторе: Манько Алена (Елена Александровна) живет в Николаеве, воспитывает кота. Характер нордический. Любит читать, лентяйничать и, как всякая нормальная женщина, борется с лишними килограммами. К сожалению такие великие произведения как «55 причин, чтобы полюбить скунсов» и «Вся правда об инфузории туфельке» никогда не будут ею написаны и опубликованы. Сказки о маленьких слонятах Цукерочке и Пундике – первая проба пера автора - предназначена самым маленьким читателям портала.  Алена Манько |
