Їжачок Пустун та Мурзик-товстунець
Одного літнього вечора, в час, коли вже Сонечко мостилось за обрій добряче поспати, малий Пустун милуючись своїм затишним будиночком, насолоджувався рідкими годинами самотності. Він радів тому, що живе в цій затишній оселі: милувався квітами, які сам зростив, в котре вже перебирав колекції м’яких іграшок, значків, сушених жучків та хробачків, пританцьовував під улюблену музику, куштуючи червоненькі яблучки, які були йому завжди до смаку.
Раптом цю веселу самотність припинив дзвінок телефону. Телефонувала матуся їжачка Пустуна:
- Привіт мій любий синку Пустуне! Сподіваюсь ти добре почуваєшся та не надто пустуєш!!!
- Доброго вечора, люба матусе! Все добре, сподіваюсь ти також не хворієш, чемно відповів малий їжачок, який був вихованим сином і дуже любив свою матінку.
- Пустуне, в мене є до тебе одне прохання: наш далекий родич кіт Мурзик-товстунець з сусіднього лісу хоче погостювати в тебе всього декілька днів – він приїздить в справах до нашого краю. Ти, сподіваюсь, не заперечуєш? – промовила матінка Ельза.
- Звісно ж ні! – вигукнув їжачок Пустун – Я так обожнюю гостей, а з Мурзиком- товстунцем ми не бачились, напевно, років зо три!!!

На цьому й порішили. Пустун чимдуж побіг готувати багаточисельні смачні страви для свого нового гостя Мурзика-товстунця. Шкварчала запашна печеня, булькали супик з грибів та фруктовий узвар, духмяніли пиріжки... Їжачок також попрасував білосніжну постільну білизну, і все це для любого гостя з сусіднього лісу.
Наступного дня, десь опівдні, приїхав і сам Мурзик-товстунець. Це був гладкий та нахабний рудий кіт – далекий родич Пустунової матінки. Він неабияк зрадів їжачковій гостинності, і цілісінькі дні Товстунець, лежачи на дивані, поїдав пустунові страви. Так йшов день за днем. Кожного такого дня їжачок Пустун поспішав з валізами на риночок за харчами, бо всі запаси в коморі вже закінчились. Друзі Пустуна, зустрічаючи його, пропонували побавитись, потанцювати та поспівати веселих пісеньок, як завжди, але малий їжачок тільки похмуро вибачався й біг додому знову й знову готувати їжу свойому ненажерливому родичу. Тоді збентежені та схвильовані друзі їжачки Сніжок та Вовик вирішили навідатись до Пустуна, щоб зрозуміти, чому той такий невеселий та втомлений. Побачивши гладкого рудого кота, який волав: «Пустуне, неси скоріш вечерю та побільше!!! – вони зрозуміли все й без пояснень свого найкращого друга Пустуна.
- Послухай-но, Сніжок! Як же нам зарадити Пустунчику? Як позбавити його від нахабного гостя?!!! – бідкався їжачок Вовик.
- ....???!!! – Сніжок на мить замислився та радісно плеснувши в долоні вигукнув - Ура-а-а! Придумав, придумав, придумав!!! Якщо Мурзик-товстунець – кіт, значить він боїться та ненавидить собак, а в нас же є старий приятель пес Щелепа!
І ось дочекавшись, коли їжачок Пустун знову побіг за провізією, друзі-їжачки та пес Щелепа сховалися в чагарнику за його будиночком.
- Щелепа! Чи ненавидиш ти так, як і ми товстих, рудих та нахабних котів з сусіднього лісу?! – хитро питають песика кмітливі їжачки.
- Гав-гав-гав! Я їх ненавиджу ще більше, клянусь своїми гострими зубами та кігтями!!! – палко вигукнув Щелепа.
- А чи готовий ти до бою з одним із них?
- Завжди готовий!!! Де він? Тисяча роздертих кішок!!! Гав-гав!!!
Їжачки впустили розлюченого песика Щелепу до будиночка Пустуна. І що тут почалось: несамовите м’явчання, зойки та стукіт!!! Скуйовджений Мурзик-товстунець хутко, вискочивши через вікно, дременув до свого лісу, тільки його й бачили.
Малий Пустун повернувся додому і дуже здивувався побачивши своїх друзів, які спокійнісінько пили чай з печивом.
- А де ж Мурзик?! – спитав їх Пустун.
- А біс його знає! – відповіли друзі та гучно зареготали.

---

Дівчинка Ліза та їжачок Пустун

Якось одного весняного вечора малий Пустун, чмихаючи своїм кирпатим носиком та наспівуючи, як завжди кумедних пісеньок, прогулювався садочком, що опоясував віночком невеликий затишний будиночок.
В цьому будиночку мешкала одна родина: літні чоловік та жінка, діти котрих вже давно стали дорослими та покинули рідну домівку. Але вони не сумували – до них завітала в гості їх онука, маленька дівчинка Ліза, яка була гарненька, немов янголятко, але трішечки вередлива. Її бабуся, щоб не зготувала, не могла накормити Лізу ані сніданком, ані обідом, ані вечерою. Дівчинка постійно вимагала тістечок, цукерок та лімонаду; на борщ, кашу, котлети та інші страви навіть і дивитись не бажала. Кожного такого сніданку-обіду-вечері вона здіймала галас, і не дивлячись на бабусині сльози й благання, гойдалась на віранках, як те мале мавпеня.
Так трапилось і цієї вечері. Щойно бабуся занесла до кімнати пахучі піріжечки з вишнями, гороховий супик та кашу – Ліза вистрибнула на підвіконня та почала викрикувати: «Не хочу! Не буду! Цукерки давай!». Саме в цей час Пустун пробігав повз Лізину кімнату і почувши все, він зрозумів, що це для нього щаслива нагода. Він зупинився, зачекав поки бабуся у відчаї вибіжить з кімнати та звернувся до дівчинки: «Послухай, люба дівчинко! Я знаю, як тобі зарадити: кожного сніданку, обіду та вечері я буду приходити до твого вікна. І коли твоя бабуся відвернеться, я буду поїдати всі страви, які ти мені тихенько передасиш. Твоя бабуся зрадіє, побачивши пусті тарілки, і пригостить тебе солодощами. Але хай так триває цілих десять днів – не менше й не більше. Така моя умова! Ти згодна??!!» «Згодна! Згодна!» - палко вигукнула Ліза, плескаючи в долоні.
Пройшло так п’ять днів: їжачок був завжди ситий та задоволений, а Ліза ласувала цукерками, морозивом та тістечками. На день шостий дівчинка зацікавлено подивлялась на бабусині страви і без особливого захоплення на солодощі. Пустун вдавав, що нібито не помічає змін в поведінці дівчинки, і все приходив і приходив під віконце в очікуванні смачненької їжі. Дня сьомого дівчинка вже благала їжачка поступитися їй, хоча б маленьким шматочком хліба, або ж навіть геть забути про їх домовленність... Їжачок Пустун, який мав собі на меті просто провчити вередливу дівчинку і який дуже любив маленьких діточок, весело засміявся і побіг собі до лісу шукати, чого б попоїсти.
З того самісінького часу Ліза завжди їла з апетитом та задоволенням, бо знала, що їжачок не забариться варто їй тільки завередувати. Бабуся не могла нарадіти з онуки, їй навіть й на гадку не спало, що виховав її онуку Лізу один маленький веселий їжачок.

Лис Микита та Їжачок-пустун
Ще за часів наших найдревніших пращурів, коли звірі могли говорити людською мовою, в одному темному-темному лісі мешкав собі лис на ім’я Микита. Це був дуже хитрий та хижий звір, який полюбляв ласувати маленькими звірятками. Одного разу Микита неабияк зголоднів і метушився по глухим чащам в пошуках здобичі, але на жаль в цей день йому не траплялися на шляху ані зайчики, ані ховрашки,ані куріпки. Лис Микита в розпачі голосив: «Боже!!! Де ж поділась вся моя здобич?! Який же я голодний та лютий!!! Гр-р-р! Так і вкусив би когось!!!»
Але ж ось... Хто це так весело виспівує?! «Я пустун-веселун і люблю бавитись з друзями! Я пустун-веселун! Гей-гей! Чого б і не співати, коли серденько моє радіє?!» - нехитра пісенька лунала вже поруч. Микита зрадів і тихо очікував горе-співака в кущах. Із-за погорба вискочив маленький їжачок, на голках якого поблискували в променях сонця червоненькі яблучки, жовтенькі грушки та синенькі сливки. «Стій-но, дурненьке та маленьке звірятко!!! Ти хто?» - гаркнув лис, зненацька вистрибнувши з кущів перед їжачком. «Я – Їжачок-пустун! Так звуть мене мої рідні та друзі. А ти хто, зубатий та рудий звір?»- здавалось маленький пустун геть не злякався хижака. На якусь мить лис Микита навіть розгубився від такого нахабства, але швидко оговтався та як гаркне: «Я - лис Микита, сташний та лютий звір, який ласує такими маленькими звірятками, як ти!!! Зараз я тебе з’їм, начувайся!!!» Їжачок-пустун зрозумів, що треба придумати щось рятівне, бо вже трохи не до жартів. «Послухай, мій любий рудий звіре, - улесливо промовив він до Микити, - не їж мене, я стану тобі в пригоді – відведу тебе туди, де дуже багато таких як я їжачків. Ти добряче попоїси, а мене відпустиш геть!» Лис Микита на мить замислився та погодився на це. Помандрувавши трошки лісом, вони зупинились перед невеличкою галявиною, де дійсно бавилась ціла юрба їжачків. «Гей, лис! Перед тим як ласувати моїми друзями, послухай-но мою пораду: найсмачніші їжачки – це ті, які стали кругленькі, випустили голочки і схожі на каштанчики. Їх і їж!» - промовив до лиса Микити Їжачок-пустун і ледь не засміявся. Лис вискочив на галявину і давай-но хапати їжачків за голки. Від болю він підскочив майже до неба, бо голки проткнули його лапи. Довго ще всі звірі чули, як він тікав з галявини, ламаючи гілки та волаючи несамовитим голосом.
А Їжачок-пустун реготав, співав своїх пісеньок та потішався з друзями над лисом Микитою. Ось так, один маленький, але дотепний їжачок провчив хижого лиса Микиту.